Червень 2022 року

Памʼятаю, як того дня світ дихав гарячим літнім повітрям. Троянди червоніли на клумбі, а липи дурманили солодкими ароматами. Літо буяло. А моє серце стискалося від розчарування.

У собі.

Знову.

“Чому я ТАКА? Чому лише я не можу виконати завдання вчасно і з максимальним вкладом сил у будь-яку справу? Невже так важко було просто податися на цю мобільність у країну моєї мрії?”

У той час із легким вуличним запахом лип я тонула в розчаруванні собою.

Я НЕДОСТАТНЯ.

У ретроспективі ці думки смішні й навіть обурливі. Мої друзі заперечили б кожен із цих “фактів” простими ситуаціями, коли я була іншою, кращою. Але ж мої думки не хочуть дозволити слабкість! Вони перетворюють мене на викривлене відображення у напівтемній кімнаті, де очі, як демони, шукають демонів у мені самій.

Кричиш, що любиш ти ловити

Шанси, що дає життя.

Сама же можеш пропустити

Потяг, що іде щодня.

Липень 2022 року

Не можна ж вічно тонути в саможалості, так?

Я маю погану звичку: виправляти в собі те, що НЕ Є ТАКИМ. Тому під закриття сезону цвітіння лип я почала вивчати англійську з репетитором, хоча явно це не змінило факту пропущеного дедлайну й напівзавершеної заявки. Це не змінило й того факту, що ще довго після того червня я була собою. Такою ж, яку я картала і краяла в надії зібрати краще.

Та звідки ж було знати, що ми, квіти, опадаємо й не зліплені зі старих пелюсток?

Жовтень 2022 року

Знову ласо дивилася на можливість податися на мобільність. Сторіси моїх одногрупниць в Інстаграмі, які беруть від життя максимум і досліджують світ, як ніколи мотивували!

А якщо знову не зроблю?

А якщо не візьмуть?

А якщо не зможу?

А якщо… Якщо?…

Думки “а якщо” так вправно кружляли, що я замилувалася їхніми плавними рухами. І прийшла до усвідомлення, що цього разу ВИРІШУВАЛА Я, а не доля.

Стало легше.

Я ВИРІШИЛА не подаватися, бо не могла знайти, які предмети в університеті, куди планувала податися, змогла б перезарахувати тут, в Україні. Вірю, що тоді просто був не мій час. Я була не готова. Цього разу, як і всі наступні рази під час навчання на бакалавраті, я вирішила бути чесною із собою щодо моїх шансів, бажань та цілей. І тоді втрачених можливостей більше не існувало, бо я робила свій вибір сама.

Відпустивши, я стала спокійнішою. Відпустивши, я стала приймати це як знак робити далі те, що маю, щоб розцвісти.

Травень 2024

Один із абсолютно найкращих місяців мого життя! Моя маленька пробна ціль. Моя перша спроба “а чи зможу?”

Вдалося!

Греція. Сонце. Гори.

У команді 20 міжнародних волонтерів жила, зростала, змінювалася. Можливо, навіть буяла…

Ми організовували фестиваль для молоді про ЄС, Erasmus+ та ESC-можливості, кар’єрні поради, домедичну допомогу. Разом із місцевими волонтерами промоутили фестиваль і створювали найкращу атмосферу. Сміялися, не розуміли грецьких слів, шукали й вивчали, вдихали солодкі аромати липи.

Із новим досвідом приходить нова впевненість. А старі шрами стають непомітними, бо ось же довгоочікуване “вийшло!”

Квітень 2025

Передчувається літо. Поки лише теплим сонцем, але щось уже змінилося в повітрі. І в мені теж, бо нарешті мої думки казали зовсім інші слова: “Готова… Встигаю… Можу…” Вірити голосу в голові — не завжди хороша ідея, але як же п’янять такі відчуття!

Урешті-решт, я подалася на мобільність. Це була моя остання можливість. Лишилося очікування, але без присмаку жалю — із розумінням, що я зробила те, що могла. Я справді постаралася.

Чи означало це, що я нарешті змінилася?

Травень 2025

Бутони троянд набубнявіли, й от-от з’являться їхні перші червоні пелюстки. Мої старі липи біля дому шелестять лише у спогадах про минулу велич пеньків.

Вібрує телефон. Лист.

“Шановні студенти, я рада повідомити, що ви пройшли на мобільність до…”

Яку емоцію правильно відчувати в такий момент? Кричати від радості? Стрибати й підкидати телефон угору? Обійняти собаку чи рідних? Чи все одразу?

Що б я не відчувала, така маленька, але важлива перемога точно звучить як шелест-оплески тих лип, які дурманили літом 2022 року, коли здавалося, що все йшло не так і не туди.

Я ЗМОГЛА.

Лютий 2026

Що було далі — уже історія приємних спогадів. Що буде в майбутньому — містерія.

Собі минулій я б сказала:

Потяг, може, та й іде щодня,

Але ж не кожен потяг мій.

Сісти в будь-який — дурня.

Дочекайся свій вагон до мрій.

Ретроспективно мені помітні бажані зміни. Та в певних моментах у минулому я відчувала слабкість і ту саму НЕДОСТАТНІСТЬ.

Певно, я просто забувала, що хризантеми не цвітуть навесні, а конвалії — восени. Троянди можуть розквітати кілька разів за сезон, але ж і для цього потрібне міцне коріння й хороші умови. То чому ж ми, квіти, хочемо буяти 24/7 усе життя?