Я стала олімпійською чемпіонкою.

Хотіла б я так сказати.

Це була мрія мого життя та водночас відкрита рана, яка постійно нагадувала про себе. Думки не відпускали: треба було раніше, більше, серйозніше. Чому кинула? Чому не довела до кінця? Чому не залишилася?

Я Іра, мені 18, і я намагаюся порозумітись із собою та своєю дитячою мрією.

Тому ось — значна частина мене.

Мені 5 років. Я ходжу в садочок і живу своє безтурботне дитинство. Одного дня мама відводить мене із сестрою на народні танці. Памʼятаю цей день як сьогодні: маленька я в синьому трико, із зібраним у тугий вузол волоссям, марширую в чешках із витягнутими носками разом з іншими дівчатками по колу.

Тоді почалася моя історія.

Цей розділ тривав 8 років. Найдовший з усіх моїх майбутніх захоплень. Я любила танцювати, справді насолоджувалася цим і щиро вдячна, що мала цей досвід. Я багато чому навчилася. Окрім очевидних фізичних переваг у вигляді довгої шиї та гнучкості, які залишились зі мною й досі, я отримала й емоційну складову, яка безумовно зробила мене тією, ким я є зараз. Я росла в атмосфері дисципліни, конкуренції та прагнення бути найкращою. Вчилася викладатись на повну. І мені це вдавалось.

Проте моя історія танців закінчилась, по суті, не встигнувши перерости у щось більше. Я виросла, і танці вже не здавались такими привабливими, як у дитинстві. Для 12-річної мене вони раптом потрапили в категорію «не крутого». Я отримала диплом про завершення хореографічної школи й пішла далі своїм шляхом.

Цей досвід зі мною назавжди. Інколи я даю собі волю та ввімкнувши музику згадую рухи у своїй кімнаті. Мені подобається відчувати й контролювати своє тіло.

А потім почався новий, абсолютно інший розділ спорту.

Мені сподобався баскетбол. Вперше спробувала грати на фізкультурі, де в мене доволі добре виходило. Памʼятаю змагання з паралельними класами, де наша команда нищівно перемагала. Але це залишилось лише шкільним захопленням.

Хокей…

Це було по-справжньому цікаво. Я любила цю гру, а точніше кажучи — тренування. Адже в маленькому місті небагато дівчат займалися хокеєм. Та все ж 13-річна я тренувалась із хлопцями, молодшими за мене, які до того ж були значно вправнішими. Було неприємно — це правда. Хокей — це непростий спорт, який варто опановувати з дитинства. Проте я згадую цей досвід із усмішкою. Лід був справжньою розрадою, місцем, де можна було випустити пар та всі емоції. Хоч інколи цей пар накопичувався саме через тренування та невдачі на них.

Саме тоді зʼявилось бажання значних досягнень у спорті. Хокей здавався хорошим варіантом: не найпопулярніший серед дівчат, отже шанс був. Звичайно, за умови старанних тренувань.

Але на думках усе й закінчилось.

Я переїхала до Києва. Здавалося б: більше можливостей, більше арен. І спроби були. Але я здалася. Пошуки й постійні переживання приносили надзвичайний стрес. На додачу до переїзду для 15-річної мене цього всього було забагато. Тому я обрала спокій. Не знаю, шкодувати чи ні, але інколи гадаю: якби тоді продовжила, перетерпіла — як би склалось моє життя? Краще чи гірше? Не знаю, але точно інакше. Зараз, сказати, що колись займалась хокеєм — просто цікаве доповнення моєї біографії 🙂 Але все-таки цікаво, як один крок може змінити напрям усього життя.

Мене вражає ефект метелика. Якщо довіряти інформації з гуглу, це — явище в теорії хаосу, за якого незначна зміна обставин може спричинити значну зміну результату в майбутньому. Подобається згадка про хаос, саме так я б описала життя, адже всі рішення такі хаотичні, але водночас міцно переплетені.

Так от, переїзд завершив попередній розділ мого життя, і таким чином — розпочав новий. Нове місто, оточення, школа. Мені неймовірно пощастило з класом — я зустріла найкращих дівчат. І саме вони познайомили мене з волейболом.

Спочатку ми просто грали на шкільному подвірʼї. Там були всі, від дітей до дорослих. До цього я ніколи не грала, навіть недолюблювала волейбол, бо він завжди здавався мені складним. Але вчилася я легко, невимушено й весело. Все відбувалося без тиску й без очікувань, тому перші кроки в цьому спорті були, на диво, приємними. Одного дня, на шкільному подвірʼї мені запропонували тренуватись у ДЮСШ. Я була шокована, перелякана, але щаслива. Памʼятаю, як зважувала всі за та проти, йти чи не йти. Я до жаху боялась, адже лише нещодавно почала грати, про якусь впевненість в собі тоді могла йти мова. Їхала туди з тремтінням у тілі. На перших тренуваннях відчувала себе як новонароджене пташеня, яке вчиться ходити. Все нове, незвичне, а отже — страшне. Адже невідоме лякає кожного, і це нормально. Головне не зупинятись і йти далі. І я пішла.

Почала по-справжньому жити волейболом. Було багато помилок, страху, самонакручування, переживань, сліз, бажання кинути й водночас не зупинятись. Великою проблемою для мене було порівняння себе з іншими. Одразу скажу — не найкраща ідея, особливо для початківця. 

Думка, яка допомогла мені позбутись страху бути новенькою, — те, що жоден професіонал ніколи не засудить початківця, адже колись він теж був на його місці. І взагалі, реальність не така страшна, як ми її уявляємо. Ми накручуємо себе, переживаємо (це я), що подумають інші, хоча кожен просто minding their own business.

Мені властива риса викладатись на повну в усьому, за що берусь, волейбол не був виключенням. Я хотіла бачити прогрес швидко, і спочатку це було помітно. Але настав найважчий етап: коли ти вже на хорошому рівні, прогрес стає важче побачити, хоч ти докладаєш стільки ж зусиль, а то й ще більше. І це демотивує.

Так і завершилася моя історія з волейболом, нормально й не почавшись. 11 клас, НМТ, вступ. Я намагалася поєднувати тренування з підготовкою до екзаменів, але відчувала, що, вкладаючись у дві справи, не досягаю максимуму ніде. А мене це не влаштовувало. Я не хотіла бути посередньою ні в оцінках, ні на тренуваннях. Тому обрала те, що на той момент було в пріоритеті — навчання.

Чи вчинила б я зараз інакше? Можливо. Але склалось так, як гадалось, я не шкодую.

Я й досі із захопленням дивлюсь матчі нашої збірної та інших команд і з радістю граю, коли маю можливість.

Зараз я бігаю. І порівнюю себе тільки з собою вчорашньою. Тепер все інакше, і, чесно, жити стало значно легше:)

Біг — це взагалі унікальна штука. Він завжди був зі мною. Після чергового брейкдауну на тренуванні я йшла бігати, це було моєю терапією. Це виявилось ідеальним поєднанням фізичної активності та способом провітрити голову. Інколи я аж занадто багато думаю, а коли біжиш, голова стає порожньою. Спочатку це здається рішенням ситуації, але пробігши десятки кілометрів, розумієш, що від власних думок не втечеш.

Мій улюблений сезон для бігу — літо, на початку осені я досягаю своєї пікової продуктивності та найкращих результатів. Планувала бігти півмарафон цієї осені, проте мій організм мав інші плани. Слабкий імунітет та постійні хвороби протягом 6 місяців. Весь прогрес повернувся майже в початкову точку. Проте я вирішила почати знову, і пишаюсь цим. 

Зараз маю мету, задля якої тренуюсь, вона тримає мене в тонусі та мотивує продовжувати. А найголовніше — що я насолоджуюсь цим процесом, а не лише мрію про фініш, і це прекрасно.

Я змінювала види спорту, шукала себе, починала з нуля знову й знову. І кожен новий початок був однаковим: страх. Страх виглядати слабкою. Страх помилятися. Страх бути найгіршою серед досвідченіших. Невпевненість стискала зсередини, а порівняння з іншими тільки посилювало це відчуття. 

Починати щось нове завжди боляче для его. Ти помиляєшся. Бачиш, як у когось виходить краще. Це шалений дискомфорт. А також внутрішня боротьба. І з часом зʼявляються сумніви та думки «можливо, це не моє».

Тоді це здавалося мукою. Зараз розумію, що це був мій розвиток. 

Кожен такий період навчив мене значно більшого, ніж могла уявити. Я вчилася не втікати від складного (звичайно, що виходило не завжди), робити крок, навіть, коли страшно.

І от в таких думках я росла. І пишаюсь, що мій шлях був саме таким.

Оскільки в якийсь момент я відпустила гонитву за «чимось великим». Зрозуміла, що прагнула не стільки медалі, скільки довести собі, що можу.

Я усвідомила, що ніколи не пізно змінити напрям, почати знову, вийти зі шляху, який більше не твій. Ми зациклюємось та обираємо лишитись, шкодуючи втраченого часу. Але правда в тому, що ми втрачаємо час лише тоді, коли не наважуємось діяти або чекаємо кращого моменту для змін. Life is what happens to you when you’re busy making other plans.

Життя може кардинально змінитись у будь-який момент. Одне рішення — і ти вже на іншій стежці. Проте вона не гірша, просто інша.

Я уявляю життя таким чином: переді мною безліч доріг. Незліченні варіації життів, які я можу прожити. Обрати надзвичайно складно, адже хочеться спробувати усі. Як обрати правильний саме для мене? А ніяк, і це нормально.

Я не пройду їх усі. Раніше мене це надзвичайно лякало, та й чесно кажучи, і зараз трохи є. Але тепер мене це не паралізує. Бо який би шлях я не обрала — я можу його змінити в будь-який момент. Тепер для мене те, що я відчула на смак декілька шляхів, є привілеєм, моїм досвідом, а не шкодуванням про те, що я не подолала цей шлях повністю.

Виграшний варіант — не чекати ідеального моменту, а йти.

Не боятися помилятись.

Не боятися змінюватися.

Та памʼятати:

хто я зараз ≠ хто я назавжди.