моя історія не про успіх.
і не про поразку.

мені навіть важко це якось красиво назвати.

це просто про життя.

про дорогу.

я завжди кудись їду.
або збираю валізу.
або стою на вокзалі і роблю вигляд, що все під контролем.

квиток в один бік — це взагалі окрема історія.
ти купуєш його, ніби впевнено.
а потім сидиш і думаєш: а що я роблю? куди я їду? хто на мене там чекає?

і найчастіше — ніхто.

чужі мови навколо.
ти слухаєш, намагаєшся зрозуміти, посміхаєшся.
а всередині трохи холодно.

маленькі кімнати. тонкі стіни.
ніч. світиться ноутбук.
ти читаєш, пишеш, вчишся, будуєш плани.
і паралельно думаєш — а може, я помиляюся? може, треба було по-іншому?

часто все роблю сама.
і це не звучить героїчно.
іноді це просто важко.

буває страшно.
буває таке відчуття, що ти ніби сильна, але втомлена.
і хочеться, щоб хтось сказав: «ти можеш трохи відпочити, я поруч».

але ти встаєш і знову йдеш.

моє життя — це не рівна лінія.
це більше як хвилі.
сьогодні віриш у себе, завтра сумніваєшся.
сьогодні відчуваєш красу світу, завтра потребуєш тиші.

я бувала в різних країнах. зустрічала різних людей. інші версії себе.
десь я була сміливою.
десь розгубленою.
десь дуже самотньою.

і знаєш, що дивно?
у цьому всьому є смак.

не в складності.
а в тому, що ти живеш по-справжньому.
відчуваєш. переживаєш. боїшся. але не зупиняєшся.

я не знаю, куди ця дорога мене приведе.
іноді це лякає.
бо немає гарантій. чіткий план відсутній.

є тільки я.
і наступний крок.

і, можливо, саме в цьому вся краса.
не в тому, щоб усе контролювати.
а в тому, щоб іти навіть тоді, коли страшно.

моя історія — це не історія про те, як я все подолала.
це історія про те, як я живу.

як я сумніваюсь і все одно вибираю рух.
як мені страшно, та все ж я сідаю в той потяг.
як я не знаю, що буде далі — але продовжую рухатися.