Іноді стається подія, що ділить твоє життя на «до» і «після». Коли тобі 17,  то таким моментом може бути перше кохання, вступ до інституту, початок студентського життя, але в цій історії точкою змін стала війна. Мій рідний Бахмут, місто троянд і шампанського, стало «містом привидом», а його мешканців розкидало всім світом. Серед тих, хто вирушав із маленьким наплічником у невідоме майбутнє, була і я…

24.02.22

Ранок 24 лютого вибухнув новиною про початок війни. Очікування нового шкільного дня та буденні турботи про контрольну змінив увімкнений телевізор, перед яким стояла налякана мама з телефоном у руках. Вираз її обличчя віщував щось недобре — я не помилилася. Наші телефони були переповнені шквалом повідомлень: про скасування навчання, емоції знайомих після перегляду новин і вибухи в усіх аеропортах України.

Одна фраза змінила наше життя: почалася війна, не тільки на Донеччині й Луганщині, а повномасштабне вторгнення. Озираючись назад у 2014 рік, коли я вже чула вибухи та прожила кілька місяців під окупацією, мені було простіше, бо дитячий мозок не розумів, що саме відбувається за межами безпечних школи та будинку. Тоді, у 2022-му,  я вже усвідомлювала масштаби катастрофи й відчувала страх: за себе, за близьких, за майбутнє, що може закінчитися після влучного «прильоту» від ворогів.  

Упродовж першого тижня я дізналася, що таке той клятий БПЛА, що робити під час повітряної тривоги, як діяти впродовж комендантської години, жити без опалення, вмикати світло лише похапцем, а найголовніше — змінила ставлення до багатьох людей, яких довгий час вважала частиною свого життя. Про це можна написати окрему книгу, і, може, колись я відпущу свій біль і зрештою зроблю це, але мій текст зараз про інше.

Березень 2022

Місто, що було наповнене світлом, тепер ставало тьмяним, залитим у сірі фарби. Скло розбивалося не тільки від вибухів, але й від місцевих мародерів, які нишпорили порожніми квартирами людей, що вже покинули місто. Ми з мамою почали ходити завжди вдвох: якщо загинемо, то краще  разом. Для нас це було дуже важливо — я боялася опинитися під завалами будинку. Однією зі спільних пригод для нас став похід до центру міста, бо  тільки там працював єдиний банкомат, який ще не закрили. Тоді я останній раз зустріла деяких сусідів, знайомих, яких дотепер не бачила наживо. Розмови про майбутнє наповнювали весняний вітер, а фраза: «Ви тут залишитесь чи поїдете кудись?» звучала частіше, ніж гуркіт банкомату, що видавав свої останні гроші переляканим людям.

Кілька днів до нас так і не доходила черга, гроші закінчувалися раніше, хоча ми прокидалися о 5-й ранку, щоб встигнути пішки дійти через усе місто та стати в довжелезну чергу. Лише на третю добу нам вдалося отримати власні кошти. Тоді ми ще сподівалися на краще: запасалися продуктами в магазинах, які ще не зачинилися назавжди, активно робили консервацію, ніби це могло стати щитом для нашої оселі. Тоді мій «вогник надії» ще палав, але він ставав все меншим і меншим із кожним днем. 

Квітень 2022

Попри те, що довкола лунали звуки сирен і вибухів, першого квітня настав мій день народження, який став одним з останніх приємних спогадів у рідному місті Бахмуті. До мене прийшла найкраща подруга, ми провели разом увесь день, наповнений сміхом, плітками, переглядом улюбленого серіалу «Надприродне» та смаколиками, які мама готувала при свічках до третьої години ночі. Наступного дня під час чаювання з моєю улюбленою вчителькою української мови та літератури снаряд прилетів у сусідній під’їзд нашого будинку, стіни здригнулися так сильно, що ми моментально  усвідомили, що залишатися далі ризиковано та безглуздо. 

На зв’язку з нами постійно був мамин двоюрідний дядько. Незважаючи на те, що я ніколи його не бачила, він став тим світлом, якого в нашому темному житті тоді так сильно не вистачало, теплом, що відчувається за тисячі метрів простим: «Я з вами».     

Озираючись навколо, ми обмірковували, як усе наше життя вмістити в маленький наплічник? Відповіді не було, бо нічого, крім документів і ноутбука ми б не донесли, тому що з нами весь час був найпрекрасніший член нашої родини — кіт Веніамін. Без нього ми їхати не збиралися, але переноски для його перевезення в нас не було. Прогулюючись напередодні напівпорожнім з ознаками обстрілів і пожеж центральним базаром, ми побачили маленький магазинчик із господарськими товарами, де власниця активно забивала дошками шибку вікна. Стало зрозуміло, що це останній наш шанс. «Якщо нам долею визначено виїхати, то там ми знайдемо щось, щоб забрати та перевезти нашого Веню», — зітхнувши, сказала мама, бо іншого вибору в нас не було. При вході до магазину нам впав у очі самотній кошик для пікніку — саме такого розміру, що нам був потрібен. Попри шалену ціну в тисячу гривень, ми його купили та побігли в чергу до аптеки, щоб придбати заспокійливе та підгузки для кота. Це було потрібно, щоб малюк пережив першу поїздку у своєму житті спокійно, бо перевізники одразу застерегли: якщо кіт заважатиме пасажирам, нас разом із ним висадять дорогою. 

Остання ніч вдома промайнула, наче одна хвилина. Ми шукали  перевізника «не за всі гроші світу», щоб вистачило готівки, яку зміг віддати нам той клятий банкомат, на квитки (хтось «розумний» поставив жорсткий ліміт на зняття коштів у Донецькій області).

Під’їзд нашого будинку ставав порожнім: на той момент у ньому залишалися тільки ми на першому поверсі та сусід на восьмому. Останню ніч перед дорогою ми провели, збираючи речі та прощаючись з домівкою. Відчуття, що ми повернемося сюди, вже не було, навіть натяку, що зможемо це зробити. Тільки суцільний біль і порожнеча, яка повільно тягла всередину, з думкою, що це останній раз, коли можна увімкнути телевізор, випити чай у новій, тільки-но після ремонту, кухні та подивитися у вікно, з якого видно школу, в якій пройшла більша частина мого життя.

Зачиняючи двері востаннє, я оглянула під’їзд поглядом і сказала: «Прощавай». Не «до побачення», не «зустрінемося», а сухе та стомлене «прощавай». Ми йшли пішки через усе місто, бо автобуси перевізників боялися в’їжджати до центру. Дорогою мій погляд і думки проносилися містом: парком, де проходили всі свята, від дня міста до Нового року, набережною, де літом квітли прекрасні троянди, кафе, де я вперше танцювала з хлопцем, коли мені було лише 5 років. Усе життя могло б ще бути попереду в рідному Бахмуті… 

Саму поїздку автобусом я дуже погано пам’ятаю, але на все життя закарбувався один момент. Ви коли-небудь проводили ніч на заправці, самі того не бажаючи? А ми — так. Через те що географічно Чернівці знаходяться в куточку України між Румунією та Молдовою, дістатися прямим шляхом було досить важко. Нам і ще кільком людям довелося провести ніч на заправці, бо автобус прямував до Львова, а водій не мав бажання виїжджати зайві кілометри.

Через правила безпеки, що забороняють перебувати на заправці під час повітряної тривоги, ніч ми провели в повній темряві на вулиці разом із кошиком, де спав наш кіт. Стоячи в темряві, ми чекали рятівного сонечка, бо тоді закінчиться комендантська година й можна буде рухатися транспортом далі.

Перші промені сонця не принесли ніякої радості, бо сил уже майже не залишилося. Хоч і дозволили зайти в приміщення заправки та випити кави, від її запаху ще тиждень штормило. 

14.04.22

Перший тиждень у Чернівцях пролетів швидко: довелося добряче побігати незнайомими вулицями, щоб зібрати всі потрібні довідки. Закарбувалася в пам’яті важлива дата — 14 квітня 2022 року: саме у цей день ментально «померла» мешканка Бахмута, а народилася ще одна ВПО (так тепер називали всіх, хто втратив дім через війну).

На день народження завжди дарують подарунки. Я ж отримала довідку                         ВПО в ЦНАПі, що «дарувала» мені право мешкати в іншому регіоні України, та невеличкий пакет із гуманітарною допомогою, яку було соромно брати, бо з’являлося відчуття якоїсь другосортності.

Як у кожної новонародженої дитини є свої перші кроки та досягнення, так само і я починала й продовжую свій шлях у новому житті переселенки з Донбасу.

Чи навчилася я за цей час тримати спогади, щоб уберегти себе від додаткових негативних емоцій? Так! Однак біль від втрат ще залишається всередині, періодично відносячи мене у снах до тих місць, що колись здавалися звичайними, бо були щоденним тлом мого мирного життя, а зараз — недосяжними.

Попри те, що я ніколи не повернуся в той Бахмут, яким він був колись, пам’ять про нього завжди житиме в моєму серці: хоч старої мешканки, хоч нової ВПО, бо цей той вогник, що зігріває мене в найскладніші часи.