Переселення двічі змусило мене починати життя з нуля, але водночас навчило не боятися змін. Уперше я втратила дім у 2014-му, а вдруге — у 2022-му. Ці дві події схожі у своєму болю, але абсолютно різні за внутрішнім станом: якщо перший раз це було розгублене виживання підлітка, то другий — усвідомлений вибір дорослої людини — діяти попри страх. 

Сьогодні цей досвід допомагає мені працювати з молоддю та доводити: внутрішньо переміщені особи — це не тимчасові люди, а партнери розвитку громад. Моя історія — про шлях від пошуку безпеки до створення можливостей для інших.

Коли дім доводиться залишати знову

Моє перше переселення відбулося у 2014 році: з рідного Алчевська я поїхала до Лисичанська. Тоді, на Луганщині, це здавалося тимчасовим випробуванням, знайомством із новою, але ще зрозумілою реальністю. Я була розгублена, проте вперта: вчилася приймати зміни, вступила до навчального закладу, будувала нові зв’язки на руїнах звичного життя. Головним було знайти бодай якийсь острівець стабільності. Цей період став «тихою» адаптацією, коли ти просто намагаєшся не випасти з ритму життя.

2022 рік приніс зовсім інший досвід. Повномасштабна війна стерла будь-які ілюзії. Цього разу шлях був довшим і важчим — до Дніпропетровщини. Я пам’ятаю стан постійної тривоги, що став фоновим шумом. Життя в Тернівці, потім у селі Горянівка і, зрештою, переїзд до Дніпра — кожен із цих етапів був не просто зміною адреси, а внутрішньою боротьбою за право знову почуватися в безпеці. Це вже не просто «знайомство з реальністю», це — випалення всього старого вщент. Я вперше відчула, що переселення — це не лише валізи, а фізичний біль від того, що твоє коріння знову вирвали, не давши йому зміцніти.

День, коли звичайні речі стали символами спокою

Добре пам’ятаю свій перший день в Тернівці, в квітні 2022-го. У моїх руках була лише маленька сумочка з кількома речами — я була щиро впевнена, що їду на два тижні й зовсім скоро повернуся додому. Мене вивезли знайомі, запропонувавши тимчасовий прихисток у своїх родичів. Ця невідомість лякала, але те, що я побачила в місті, приголомшило ще більше.

Після знаходження в Лисичанську, Тернівка здавалась іншою планетою. Мене найбільше вразила колись така природна буденність. Я могла зайти в найближчий магазин й одразу купити продукти: не треба було годинами шукати хоча б одну відчинену крамницю чи йти пішки в інший кінець міста, сподіваючись, що там щось залишилося на полицях.

Наявність світла, води та газу сприймалися як розкіш. Це «нормальне» життя викликало шок. Саме тоді я зрозуміла: мій найбільший виклик — це не просто фізично переїхати, а дозволити собі знову жити в цій нормальності, планувати та бачити майбутнє, що тепер вміщалося в одну маленьку сумку.