Рішення про переїзд не народжується в один момент — воно визріває між страхом і надією, між напругою в родині й внутрішнім опором. Я три місяці відмовлялася приймати його, ніби ігнорування могло щось змінити. 

Перше місто в Польщі стало початком кінця для мене: нова мова, незнайомі вулиці та постійний страх, що життя, яким я жила раніше, більше не повернеться. У якийсь момент з’явилася нав’язлива думка, що це кінець — не лише етапу, а мене самої. Зміна міста не принесла полегшення, лише ще одне «знову» й ще більше невідомого. Повернення в Україну стало не втечею, а рішенням — важким, свідомим і таким, з якого почалося моє нове життя.

Рішення, що не хотілось приймати

Переїзд спочатку здавався логічним і правильним — таким, що «треба». Проте всередині він не знаходив місця. Я відкладала його, сперечалася з собою, злилася на обставини й на близьких, бо будь-яка розмова про майбутнє викликала напругу. У родині з’явилося відчуття, ніби ми говоримо різними мовами: хтось бачив шанс, хтось — необхідність, а я  втрату.

Це було рішення без радості. Воно не надихало, не додавало сил, а лише тиснуло. Я намагалася переконати себе, що звикну, що «так у всіх», що страх мине.   чим ближчим ставав момент переїзду, тим голосніше всередині звучало « не готова». І водночас — « мене немає вибору».

На той момент я перейшла до нової школи і це був 10 клас. Саме той час, коли потрібно  вирішувати чим я буду займатись далі. Я перестала бачити своє майбутнє. Залишала вдома найважливіше: паспорт, речі, гроші, техніку, аби просто повернутись назад.

Перше місто: життя більше не буде таким, як раніше

Квітень 2022 року. Перше польське місто, Свіноуйстье, зустріло мене тишею, у якій я губилася. Інша мова, інший ритм, інші правила — і я ніби постійно запізнювалась, навіть коли приходила вчасно. Страх нового був всеосяжним, але найболючішим стало почуття незворотності: що життя, яке я знала, вже не повернеться.

Я ловила себе на думці, що постійно порівнюю: як було і як стало. І це «як стало» не складалося в цілісну картину. Я ніби жила напівреальністю — фізично була тут, але думками постійно поверталася назад. Саме тоді вперше з’явилася думка, яку страшно було вимовити вголос: «А що, як це кінець? Кінець мого звичного життя, моєї опори, мене такої, якою я себе знала». У моїй голові руйнувалось все. 

Я кожного дня отримувала повідомлення від подруг: «Коли ти повернешся?», «Коли ми побачимось, то підемо гуляти» і подібні. В один момент я просто перестала відповідати. Мовчки плачучи, розривала контакти, бо була впевнена, що ми більше ніколи не побачимось. І так пройшов рік. Рік болю і постійних сліз. Рік страху вулиці та інших людей. Рік за зачиненими дверима.

Моя психіка перестала витримувати таке життя і в мене почала проявлятись депресія, що насправді була зі мною ще з 7 років, просто у неактивному стані. Я так думала. Галюцинації, сльози, прикутість до ліжка, страх, безсоння, дереалізація, і спроби скривдити себе, щоб повернутись додому.

Ми не повернулись. Знайшли лікаря дистанційно та я отримала вердикт «Розлад особистості та поведінки». Ліки мені передавали поштою та це була моя єдина можливість відчути Україну.

З часом мені не стало краще, і вже тоді я знала, що ця проблема зі мною надовго, але я ще не усвідомлювала, що насправді моя психіка в значно гіршому стані, ніж ми думали.

Стрес розбив мене, але і друга його хвиля не змусила довго чекати. Стався наступний переїзд.

Нове місто й та сама невідомість

Лютий 2023 року. Тарнув. Зміна міста здавалася шансом почати спочатку. Інші вулиці, інші обличчя, інша історія — я щиро вірила, що цього разу буде легше. Однак разом із валізами я привезла туди себе — зі страхами, виснаженням і постійним відчуттям нестабільності.

Невідомість нікуди не зникла. Вона просто змінила декорації. Я зрозуміла, що проблема не лише в місті чи країні, а в тому, що я живу всупереч собі. Уперше я дозволила собі визнати: мені важко. І це визнання стало болючим, але чесним кроком до розуміння себе.

У той самий час мій лікар мобілізувався, довелось шукати іншого. Повне діагностування, відмова від ліків, і знову закрилась. Цього разу я дізналась, що в мене депресія з розладами поведінки. Інші препарати, нові страхи, але краще не ставало.

Я пішла в зал, щоб перестати думати про те, що мене так хвилює. Почала працювати дистанційно і перестала їсти. Вбила своє фізичне здоровʼя і зрозуміла, що так більше не може продовжуватись.

Під час однієї з вечерь ми ухвалили рішення про моє повернення. Більше моя психіка не витримувала і мені був потрібен нагляд лікаря. До того ж, усі розуміли, що я в 11 класі та не буду навчатись в Польщі, тому маю готуватись до іспитів і вступу. Тоді вже було усвідомлення , що хочу бути журналістом і нести в суспільство щось важливе. Я почала збирати речі.

Повернення як початок

Рішення повернутися в Україну не прийшло раптово. Воно визрівало тихо, без пафосу і романтики. Це був не імпульс і не втеча — це був момент ясності. Я зрозуміла, що маю право обирати не лише «краще на папері», а й те, з чим можу жити внутрішньо.

Повернення не означало поразки. Воно не перекреслило досвід, страхи чи спроби. Навпаки — дало їм сенс. Я почала нове життя не тому, що змінила країну, а тому, що нарешті погодилася з собою.

У червні 2024 року склала іспити, вступила та отримала підтримку лікарів. Мені нарешті почало ставати краще. Я стала усміхатись.

Повернення в Україну не стало провалом. Я перестала сприймати переїзд як єдиний шанс і зрозуміла, що нове життя починається не там, де інша країна чи інше місто, а там, де є внутрішня згода з собою. Усі страхи, сумніви й зміни залишилися частиною досвіду, що більше не тисне, а підтримує. І саме з цього прийняття почалося моє нове життя.