Ідентичність… Може, це ототожнення себе з конкретним народом? Мова, якою я розмовляю? Або ж, можливо, культура? Люди, які мають дві національності, ставлять собі це питання. Часто питаю себе і я, але повноцінної відповіді поки що не знайшов.

Якщо у будь-якої людини запитати: «Хто ти?» чи «Якої ти національності?» — то, скоріше за все, почуєте відповідь: «Я українець» або «Я кримський татарин». Коли ти це промовляєш, то відчуваєш всередині впевненість. Невидиме відчуття, що неможливо передати словами, сповнює тебе, бо знаєш, хто ти… Але я просто Самір. Самір, який все життя шукає себе поміж двох світів і повністю не належить до жодного з них.

Коріння дерева, що дає плоди

Народившись в Україні та проживаючи в Києві, я завжди розумів, що відрізняюся від інших, маючи таке незвичне прізвище та ім’я. Думаю, що було б важко цього не збагнути, навіть у дитячому віці. Скільки разів моє прізвище записували неправильно, перепитували ім’я — годі й полічити. Мені завжди це не подобалося, й інколи навіть здавалося, що роблять це спеціально, щоб показати, що я інший, не такий, як усі.

У мені дві частини, алжирська та українська, тому ця приналежність до двох світів завжди підживлювала мій внутрішній вогонь любові до мови, культури, історії та географії. Це і стало тим, що підштовхнуло мене стати перекладачем, мовознавцем і викладачем.

Сприйняття себе іншими людьми я б трактував так: в Україні ти українець за паспортом, але іноземець за всіма іншими ознаками, бо завжди доводиться пояснювати, що народився тут, а от серед мусульман — ти свій… Але чи свій достатньо?

Я зростав в Києві, і більшість з нас, «покоління міленіалів», виховувалися на одних і тих самих мультиках, грали в однакові ігри, проводили літні канікули в бабусі в селі, ганяючи на велосипеді та допомагаючи на городі. Однак як проводили чи проводять час діти в Алжирі чи інших країнах Північної Африки — я не знаю: не знаю, які мультики вони дивляться, не знаю «приколів» й анекдотів, не знаю контексту, в якому вони зростають. Попри це я пізнаю культуру, мову та головне для мене — ми сповідуємо одну релігію, іслам, і коли я серед них, почуваю себе своїм.

Пізнання себе та шум минулого 

Якось під час навчання в університеті я почув від студентки фразу: «Ти “fake algerian”». Було дуже неприємно це чути: чи через те, що я тільки наполовину алжирець, чи тому, що народився не там. Найімовірніше — усе разом, але ці слова настільки мені запам’яталися, що навіть через 12 років я інколи чую їхній відголос у собі.

Потреба зберегти в собі «не українську частину» завжди для мене була важливою. Головними шляхами, якими я крокував до себе, стали релігія та мій тато.

Батько спонукав мене до вивчення нашої арабської мови та релігії, і мені це завжди подобалося — усередині наче щось оживало та штовхало до подальшого занурення в культуру. Водночас я ніколи не відмовлявся від своєї української частини — це було б неправильно: не знати традиції, історію та мистецтво країни, в якій народився.

Збереження українського «коду»

Основним компонентом, що допомагає зберігати мою українську частину, є те, що я живу в цій країні та ніколи не забуваю звідки я, з якого міста та району — це і є територіальними маркерами приналежності. Також українська мова, знанням якої я завжди пишаюся.

Зацікавленість своєю «українськістю» прийшла в дорослому віці. Через любов до історії, я почав більше досліджувати «культурний код нації», занурюватися в діалекти мови, читати книги та збагачувати свою українську новими виразами.

З початком повномасштабного вторгнення стався переломний момент для мене у відстоюванні своєї позиції стосовно збереження та використання української. Навіть зараз я пишу у всі популярні додатки в Україні та вебресурси для того, щоб вони прибрали мову агресора та залишили тільки українську. Це для мене важливо, бо якщо не зараз, то коли?

Триматися за коріння: шлях, що став опорою для інших

Моя діяльність дуже пов’язана з моєю ідентичністю — я викладач та перекладач арабської мови, намагаюся знайомити людей з культурою та традиціями арабського та ісламського світу. Проте також допомагаю й іншим не втратити свою ідентичність, сприяючи караїмам України у відродженні своєї мови та збереженні культури. 

Я займаюся цим усім через те, що не хочу, щоб інші народи, що проживають в Україні, втратили своє мовне та культурне розмаїття, навпаки — знаходили в собі сили та бажання вивчати рідну мову та не забували про своє походження. Усе це спонукає мене до самоаналізу та усвідомлення, що збереження ідентичності не тільки для мене, а й для інших є важливим показником приналежності до народу та суспільства.

Дві частинки одного цілого

Мені ніколи не нав’язували ким бути, якою мовою говорити та як себе відчувати, але коли обираєш одну частину, то інша дуже швидко губиться, тьмяніє, заростає бур’яном, а потім виникає страх, що вона може зникнути.

Для себе, озираючись на життєвий досвід, місце у світі та «патерни», що мені заклали з дитинства, найкращий шлях — зберігати два боки себе, поглиблюючись у традиції та культуру двох народів, що є в мені. Хоч питання ідентичності завжди буде залишатися відкритим.